БАБУСЯ: Онуки у нас підоспіли якраз до мого виходу на пенсію. Отож мій «заслужений відпочинок» виявився дуже доречним. Ось уже майже десять років я вдома — з онуками.

Звичайно, я люблю їх усіх, але як по-різному складаються наші стосунки! Навіть любов у матері до дітей буває різна, з багатьма відтінками. А з онуками вийшло по-іншому. Тут багато залежить від того, скільки ми буваємо разом. Ось коли я зрозуміла і відчула, як складно буває з малюками, коли вони ростуть не поряд. З тими, що живуть у нас, ми розуміємо один одного з півслова, напівпогляду, як камертони, легко налаштовуємося одне на одного. Такої насолоди від взаєморозуміння я не відчувала навіть із дітьми.

Щодо внуків, які приїжджають раз на тиждень, то спершу доводиться звикати: адже днів п’ять не бачились — вони вже інші! Допомагає, звичайно, досвід, але досвід — це узагальнене знання, а тут якраз кожен — унікальна особистість. Особистість, що встигла змінитися і... відвикнути від мене. Першого дня доводиться бути «на підступах», другого ми вже свої і... знову розлучаємося.

З іншими ще складніше: три-чотири місяці перерви—ніби стрибок у невідомість. Тут уже доводиться пристосовуватися заново і тижнями завойовувати їхню симпатію.

Тут і гадай... Тепер онуки дідусів та бабусь лише провідують, а не живуть постійно. А яка користь від таких тимчасових відвідин? Тільки гостинці й нотації. Небагато, правду сказати. А втім, старикам від онуків також нічого не перепадає, окрім подяки і ввічливих усмішок. Ніхто не кинеться на шию від щастя зустрічі, як оце недавно моя Оленка. Ми з нею за всі три роки її життя майже не розлучалися. А то якось мене не було вдома близько двох тижнів. Міцно-міцно обнявши мене, вона не могла й слова вимовити, а лише притискалася і притискалася своєю щічкою до моєї. Про гостинці ми обоє забули...